Музей Богдана та Варвари Ханенків

це не Італія, це Київ, але це зала італійського мистецтва

Я про цей музей дізналася від своєї подруги і… одразу позаздрила, адже вона в ньому універ прогулювала а я де прогулювала універ? Ай…

Музей перевершив всі мої очікування і ось чому:

Збудований ще наприкінці 19 сторіччя він з самого початку будувався як музей (але Ханенки там і мешкали). Богдан Ханенко народився на Чернігівщині, потім вчився у Москві, працював у Польщі, але все ж таки повернувся До Києва, продовжив свої добрі справи, вінцем яких стала передача Києву усього його зібрання, яке, на жаль, до наших часів, повністю не зберіглося, але там є на що дивитися.

Я, як завжди, зайшла через вихід, тож для мене основна експозиція розпочалася ось з цих янгеликів, що б’ються за чиєсь полишене серденько і маю сказати, що це було одразу 100% попадання в серденько.

Ось що про цих малят пише сам музей: “Юні супутники богині кохання Афродіти – одні з найпопулярніших крилатих створінь у мистецтві. Часто їх об’єднують під узагальненим визначенням – “амури”. Втім, ця скульптурна група має конкретний сюжет – змагання між Еротом та Антеротом за людське серце: один намагається розтоптати його, а інший, навпаки, захищає. Обидва юні боги – близнюки, тож хто є хто – допомагають зрозуміти атрибути. Праворуч, зі стрічкою на голові – Ерот. Біля його ніг – лук та сагайдак зі стрілами, що здатні або запалити кохання (золоті), або вбити почуття (свинцеві). Ерот – свавільне та часом жорстоке божество, і стріляє він нерідко всліпу. Саме для цього йому потрібна пов’язка, що зазвичай закриває очі. Ероту протистоїть Антерот, який заважає братові нашкодити закоханому серцю. Антерот вважається богом взаємності й месником за нерозділені почуття”.

Ця скульптура не є оригіналом, оригінал – у США, але у 18-19 сторічі цей сюжет став надпопулярним і були створені численні копії, одна з яких і зустріла мене у Ханенків.

Перша зала була доволі скромною, з королем Людовіком на коні та оригіналом роботи Жака-Луї Давіда (портрет Лазара Гоша). Оригінальна назва зали – кабінет карельської берези. За часів Ханенків, це був робочий кабінет власника, але, на жаль, з того часу майже нічого не лишилося.

А я б цю залу назвала дамською (хоча, на справді, вона, здебільшого, французька, тут представлене мистецтво Франції 16 – початку 19 сторіччь, а також європейська мініатюра 17-19 ст.), бо тут експонуються дама з віялом, з книгою, у карнавальному вбранні та амурчики, неймовірні чудові амурчики (але їх фото не вийшло, вийшла дама з віялом):

Сусідня зала – іспанська, де експонуються роботи іспанських майстрів 15-19 сторіччя:

За часів Ханенків ця зала була їдальнею, в якій знаходилися меблі, виготовлені в голандському місті Дельфт. Від оригінального оздоблення зберіглися обрамлення вікон, вітражі та стеля, малюнок в центрі якої належить пензлю Врубеля. У 1889 році він працював над оздобленняи Володимирського собору і не відмовився попрацювати й на Ханенків. Тут він зобразив родинний герб сімї: червоний замок на синьому тлі, сяючу зірку та лицарський шолом з пишним плюмажем.

Найяскравішою роботою в залі, як мені здалося, була робота каталонської школи – там яскраві кольори, цікава незвична рама, але найкрасивішою (і багато хто скаже найбанальнішою) для мене стала ось ця робота з Арагону “Вознесіння Богоматері”:

По сусідству з “іспанцями” на неймовірному синьому тлі експонуються ікони 6-7 сторічь, вивезені з монастиря, що був на території, що зараз належать Єгипту. Раніше це приміщення мало побутове призначення. Унікальність цих зображень в тому, що мало яким іконам вдалося “пережити” період іконоборства.

З іншого боку до іспанської зали дотична зала фламандського мистецтва, але там проходила екскурсія і… ніщо не впало мені в око😲🙄, тож жодної фотографії в мене не зберіглося.

Можливо, ніщо не впало мені в око, бо одразу за фламандцями… guess who? Італійське відродження, з Галатеєю в центрі всього цього добра та алегорією сну над входом до наступної кімнати:

На цьому, звичайно, італійське мистецтво не закінчується, поруч з черовною залою є ще головна вітальня:

Ну, звичайно ж, я не можу не сказати одразу: обозебозебозе, ви бачете? Там копія статуї Донателло, ула-ла! Там, де зараз стоїть піаніно, за часів Ханенків, була домашня каплиця, прикрашена вітражним склом 16 сторіччя. Також у цій кімнаті представлена робота з майстерні Гіберті:

Надкамінна планка створена у 15 сторіччі, ймовірно, її було привезено з Урбіно, на це нам натякає герб родини Монтефельтро, що у той час були герцогами Урбіно.

З іншої сторони від червоної зали – так званий “золотий” кабінет, стіни якого вкриті величезними фламандськими шпалерами із серії “Історія Дон Кіхота” та дзеркалами:

А меблі, стеля та різні дрібнички оздоблені золотом:

Так як я заходила не з парадних дверей, а зі східної колекції, то я і не одразу дізналася, що там є така чудова передня зала і величні сходи, над якими безліч картин:

Коли гості заходили до Ханенків, перше, що вони бачили, була ось ця зала з каміном та оригінал статуї “Мир” Антоніо Канови:

А ось що бачили одразу:

Раніше там у портику, де зараз сидить Меркурій та стоїть Венера, гостей стрічав вершник в обладунках на коні, а перед ними ще й гармата 16 сторіччя, але до наших часів вони не зберіглися, принаймні, в колекції Ханенків.

Є ще одна зала, зараз в ній зберігається античне мистецтво, а за часів Ханенків це був кабінет хазяїна, який пані Варвара обладнала чудовою пічкою:

Зараз в музеї доволі часто проходять різноманітні виставки, презентації та концерти як для дорослих, так і для дітей. От я взагалі не розумію, я ж все життя в цьому місті прожила, тож ЯК? Як мені вдалося не потрапити в цей музей?

Вартість квитка – 90 грн. Абсолютний Київський must see.

Готель Диявола, Жанна Сокира, Живанши та ще трохи про Бове.

Невеличке місто Бове знаходиться у 78 кілометрах на північ від Парижу. Подорожуючі лоукост-рейсами, мабуть, знають про це маленьке, але таке чарівне місто. За 2 кілометри від Бове знаходиться аеропорт Aéroport de Beauvais-Tillé. Саме через зупинку в цьому аеропорті в мене з’явилася нагода познайомитися з цим містом.

Отже, в мене було десь 4,5 години до наступного рейсу і я вирішила, що встигну подивитися хоча б центр міста. За 2 євро я придбала квиток в обидва боки безпосередньо у водія автобусу, що курсує від аеропорту до центра міста і назад. До речі, жіночка-водій, до якої я звернулася за підказкою, зовсім не говорила англійською, але як змогла, пояснила мені мовою жестів, а нечисленні пасажири автобусу підтвердили її слова… тобто жести і доповнили їх, але вже словами.

Вже в атобусі я розуміла, що це місто мені сподобається. Там зовсім нема високих будинків, навпаки – всі вони маленькш, одно-двоповерхові. Проїжджаючи повз вокзалу, мені здалося, що я таки розірвала той самий відомий контініум і вистрибнула десь у середньовіччі.

Маленькі охайні будиночки були скрізь, на першому поверсі майстерні, кафе, ресторани, мистецькі клуби й т.ін.

20160928_115430

Дорога від аеропорту тривала хвилин 20, може, 25. Мені підказали вийти біля цього будиночку і я була єдиною людиною, хто вийшов з автобусу, що мене трохи збентежило, бо я вважала, що центр – то є кінцева зупинка. Трохи оговтавшись, я стала роздивлятися навколо. Людей майже не було. Це був ранок середи і я так собі метикувала, що ті, хто може, той ще спить, а хто має працювати, вже працює. Тож я вирішила знайти якусь кав’ярню, поснідати і рушити оглядати місто. Кав’ярня знайшлася не одразу, мала походити десь хвилин 30 по маленьким вуличкам. Я зовсім не люблю автівки, але там у маленькому містечку я побачила настільки красиве і сучасне авто, що мені здалося, що то авто-янгол повз мене проїхав. Проте той “янгол” був занадто швидкий і я не встигла його навіть сфотографувати, але пішла на його пошуки і натрапила на кав’ярню. Так як перед тим я ніч провела в аеропорті Барселони, мій шлунок казав мені: “забий на янгола, підкинь пальне, мала”. Тож я полишила пошуки дорогої машини і зазирнула у кав’ярню. І знаєте шо? Знайшлися! Місцеві жителі. Всі! В одній кав’ярні. Принаймні, усі чоловіки того міста. І то була така справжня місцева кав’ярня, де всі одне одного знають, приходять не каву пити, а балачки балакати, пліткувати, обговорювати політику чи футбол, грати у лото.

І то був такий момент, як у вестернах, коли якийсь невідомий ковбой заходить до салуна і всі вмить замовкають і дивляться на нього. Тим самим ковбоєм була я. Місцеві підозріло дивилися на мене, я перелякано дивилася на барісту. І той, наче головний мафіозі, протираючи білі кавові філіжанки, запитався: 20160928_115430

Та звідки я знаю, що він в мене спитав, я ні слова не розумію французькою. Тож я пробекала щось про чай з собою і коли мені сказали, що він коштує 2,5 євро, мало не впала. Справа в тому, що у Барселоні, з якої я поверталася, за 2,5 євро я в самому центрі міста могла купити каву та “до кави”, до того ж велике таке “до кави”, а якщо у супермаркеті купувати, то на 2,5 євро можна нормально пообідати. А перерахувавши свої “золоті” я зрозуміла, що мені не вистачає 5 центів, а карткою розрахуватися там не можна. Саме в цей час моя підсвідомість видала звук, схожий на зведення курка десь за моєю потилицею. Але бармен згріб мої “шекелі” в свою долоню, віддав чай (а він, маю зазначити, був дуже маленький, чорний і з пакетику) і миттєво втратив до мене інтерес. У той самий час і всі інші повернулися до своїх справ: хтось розгадував кросворд, хтось таки пив каву, хтось читав спортивну газету. А я стримайнула з тої кав’ярні прямо, намагаючись не розлити на себе гарячий чай.

Зупинила мене величезна площа шаленої краси. Ліворуч від мене був цей чудовий маєток, який я прийняла за міську адміністрацію, потім за якийсь чудирнацький дім з химерами, а виявилось, що то таки мерія.

20160928_174346

… праворуч справжня французька карусель.

20160928_114524

Затамувавши подих, я присіла на лаву поснідати “французьким” чаєм та пиндиками, припасеними ще з Барселони. Повз мене проходили люди, говорили французькою, йшли вигулювати собак, хтось поспішав на зустріч чи на роботу, а одна матуся везла діточок у такий спосіб: 6408010-650-1454958537-56b33d4a64ae91454587210

(на фото, до речі, принцеса Данії)

Отже тепер вже ліворуч від мене була та сама карусель, що, на жаль, тоді не працювала, але я вирішила підійти і подивитися поближче, адже, поруч із нею дитячий майданчик:

А трохи ближче до центру площі пам’ятник Жанні Ашетт:

Jeanne_Hachette_Dubray_2007_06_17

© Автор фото: Jastrow – власна робота, суспільне надбання  https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=2259306

Маю сказати, що монумент вражає, тому що це вперше, коли у жіночому зображенні мені так сподобалося поєднання жіночої краси та сили. Подивіться на контраст гарної сукні та вже поношених черевичків, які виступають за межі постаменту, наче вказуючи на нестримність образу і в той же час показують, як тендітна жіноча ніжка зіштовхує ворожу драбину зі стіни рідного міста. Жанну не зобразили, як то кажуть, “моцною бабою”, бо її зробили справді вродливою жінкою, але не “в слабкості її сила” і, мабуть, не красою своєю вона гатили ворогів, а силою. Справжньою людською силою і бажанням відстояти своє місто 27 червня 1472 року, коли Карл Сміливий, герцог Бургундії напав на передмістя Бове (шах і мат тим, хто вважає Бове передмістям Парижу, бо у цього “передмістя” було і є своє передмістя) з численною армією. Захищав місто лише один гарнізон з 300 чоловіків. І коли один з бургунців видряпався на стіну міста і встановив штандарт своїх сил, 16-річна Жанна Фурке (дівоче прізвище) підбігла до нього із сокирою та зарубала хлопака, після чого виламала штандарт та кинула його за міську стіну. Цей вчинок надав сил жителям міста, до бою піднялися жінки, селяни та навіть діти. 25 днів місто утримувалось, не підпускаючи ворога і таки дочекалося підкріплення.

Пізніше король Франції Людовік ХІ зменшив податки для усього міста, а для Жанни Фурке,  пізніше -Жанни Ленє (прізвище чоловіка), її сім’ї та нащадків зовсім скасував їх. У 1924 році вийшов фільм Le Miracle des loups, у якому відображена Франція за часів правління Людовіка ХІ і образ Жанни Сокири (саме за цим прізвиськом дівчина увійшла в історію) є чи не більш яскравим ніж образ короля.

З іншої стороні площи знаходиться ще одна цікавинка – Hôtel de ville de Beauvais. Отель де_виль.

20160928_154131

Я б хотіла розповісти вам гарну казочку про це місце, бо ця пам’ятка архітектури 18-го сторіччя з магічним фонтаном, що парує, повинна мати якісь феноменальні цікавинки зі своєї історії. Але, на жаль, на цьому місці у 12 сторіччі була ратуша, потім на її місці побудували нове приміщення, під час Другої Світової Війни споруда була зруйнована, залишився лише фасад і саме він охороняється, як пам’ятка архітектури, бо вся інша будівля добудовувалася до нього і створювалася під його стиль. Відкриття нової мерії відбулося у 1957 році.

У наш час, як повідомляє сайт culture.beauvais, у мерію можна зайти безкоштовно. А ось чи пустять тебе туди – невідомо. Для тих, хто володіє французькою мовою, раджу подивитися цей буклет. В ньому можна знайти більше інформації про місто та безпосередньо про цю споруду. А навіть якщо не володієте і вам здається, що це місце, насправді, не є таким містичним, спробуйте провести на площі хоч 10 хвилин, не вдивляючись у фонтан і не чекаючи, коли він почне парувати.

Але і це ще не все у містечку з населенням трохи більшим за 54 000 осіб. Саме тут знаходиться найвищий (хоча і не добудований) готичний собор у Франції.

20160928_101833

Собор Святого Петра було засновано у 1225 році і лише у 1272 були завершені хори. У той самий час у місті Ам’єн, що в 67,5 кілометрах від Бове, добудовувався собор Нотр-Дам. Висота його нав 42 м. Тож єпископ Гійом де Гре наказав збільшити висоту нави собору в Бове на 4,9 метра. Але вже у 1284 році роботи були призупинені через обвалення деяких склепінь. Це обвалення потім трактувалося як передвісник демографічного спаду та сторічної війни. Пізніше роботи було відновлено. Будівельникам навіть вдалося зберегти висоту собору, додавши більше колон. Але у 1573 році сталося ще одне обвалення.

На 1573 рік Собор Святого Петра у Бове був другою у світі найвищою спорудою. Першість у Церкви святого Олафа у Талліні. А на сьогоднішній день першість серед церков в Ульмського Собору, що в Німеччині. Висота його шпилю – 161,53 м. Собор в Бове – шостий, не поступившись ні міліметру жодному обвалу, шпиль досягає відмітки 153 метри. Проте містяни не полишають надії добудувати найвищий у світі собор, саме тому Колумбійський Університет на замовлення міста проводить дослідження, використовуючи лазерну техніку та будуючи тримірні моделі.

Не дивлячись на те, що Собор вважається недобудованим і ззовні та всередині всюди стирчать підпори або навіть навали каменів, він надзвичайно затишний, багатий на вітражі 13,14 та 16 сторіч…

…зовнішнє оздоблення не поступається жодному з відомих світових соборів…

20160928_153425

20160928_153359

…а двері собору самі по собі могли б буди пам’яткою архітектури та вражати своєю масивною але такою тонкою різьбою.

20160928_15331020160928_153706

Одразу навпроти собору квіткова крамниця та ошатний французький ресторан Le Palais d`Antan.20160928_110439

Бове  – це машина часу, яка, не питаючи тебе, переносить тебе між епохами. Щойно ти був десь у 16 сторіччі, де тільки відійшли від нового обвалення собору, вигравірували на дошці в соборі імена всіх загиблих під час будівництва, тепер стоїш перед рестораном 50-х років ХХ сторіччя, а трохи ліворуч від нього залишки церкви Святого Ворфоломія, заснованої у 1037 році, відданої у приватне користування і повністю зруйнованої у 1940 році під час бомбардування, вцілів лише цей хор. 20160928_110944

І далі, блукаючи вузеньким французькими вуличками, ти наче і у середньовіччі, а музика лунає як з 70-80-х років минулого сторіччя, миготять сучасні торгові марки, де-не-де прошмигне такий самий турист як і ти, загубившийся у часі. І ви зиркаєте один на одного і думаєте, що знаєте, про що кожен мріє – забути про літак і назавжди загубитися в цих мальовничих будиночках чи, принаймні, мати час, щоб зазирнути в кожен з них, побалакати з господарями, заночувати, а вранці піти до тієї самої кав’ярні на площі пані Сокири, випити кави та поговорити “зі своїми” про життя.

Гадаєте це все? Нє!

Ще з середньовіччя Бове був відомий своїми шпалерами, що вироблялися на фабриці Гобелени мануфактури Бове. Заснована мануфактура у 1664 році і, на відміну від  всіх інших державних мануфактур, виробництво в Бове завжди було приватним. У 17 сторіччі мануфактура  виробляла шпалери за картонами самого Рафаеля Санті.

Arazzi_di_raffaello,_morte_di_anania

©Автор: see filename or category – http://www.wga.hu, суспільне надбання, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=14619742

У 1804 році за наказом Наполеона мануфактуру зробили державним підприємством. В 19 сторіччі мануфактура переживала занепад, повторюючи стародавні зразки. Гобелени цього періоду втрачали притаманну килимоткацтву якість і копіювали твори минулого, що лише підсилювало занепад виробництва.

У 1919 році помирає Жюль Бадін, що довгий час був головою мануфактури, а 8 років потому його дочка народжує хлопчика – Count Hubert James Marcel Taffin de Givenchy.

Givenchy_house.png

©Автор: Ylenia – originally posted to Flickr as Givenchy, CC BY 2.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=12311214

Так, це той самий Живанши, що вже в 25 років відкрив свій будинок моди,  через рік після цього зробив революцію разом зі своїм кумиром Баленсіага, заборонивши пресі бути присутніми на модних показах та впливати на погляди людей своїми статтями. Через 2 роки після старту молодий модельєр починає співпрацю з Одрі Хепберн, з того часу впродовж 39 років як в житті так і в кіно лише пан Живанши “одягав” Одрі. Саме він створив образи для фільму “Сніданок у Тіфані”, які і сьогодні є символом жіночої елегантності.

58ac3d976af3a

©vogue.ua

Але повернімося до шпалер. У 1920-1930 роках голова підприємства Jean Ajalbert замовив нові картони у найвідоміших митців того часу, серед них Пікассо, Дюфі, Ле Корбюзье. На жаль, під час Другої Світової мануфактура страждала від постійних бомбардувань, тож верстати, сировину, навіть майстрів вимушено перевезли до Парижу.

З 1970 року у Бове відкрили Національну виставку гобеленів, розташовану неподалік від катедрального собору міста. Виставка має постійну експозицію килимів від доби середньовіччя до сьогодення.

Ось таке воно маленьке французьке містечко з кількістю мешканці трохи більшою за 54 000 осіб. Тож, якщо у вас буде хоча б 3 години між рейсами в аеропорті Бове, не вагайтесь, рушайте до міста!