Львів, Дім Вчених чи Шляхетське Касіно

Львівський Будинок Вчених є чи ненайвідомішою будівлею у місті і в той самий час, багато хто зовсім нічого не знаю про цю чудову споруду.

Побудована була задля потреб Товариства Галицього Конярства за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера (їм також належить проект будвництва Одеського Оперного Театру). Фірма “Фельнер та Гельмер” збудували цю окрасу міста у 1897-1898 роках. І одразу ж оснастили електричним світлом, тож саме ця споруда стала першою, яка використовувала такий спосіб освітлення.

20170408_141919.jpg

Атланти, яких ми бачимо на фасаді будинку, за версією деяких мистецтвознавців зображають собою алегорію переходу від 19 до 20 сторіччя.

20170408_142100.jpg

Вхід до будинку вчених – платний, але дуже символічно, лише 10 грн. з особи.

20170408_142534.jpg

Балкон для музик вінчається позолоченою решіткою. А в стінах є потаємні додаткові стіни (технічні). Якщо компанія хотіла усамітнитись, слуги просто висували одну з таких стін, що зкривала компанію від решти.

20170408_143002.jpg

Найвідомішою частиною будинку є, звичайно ж, атріум з масивними дерев’яними східцями. Їх було виконано за проектом угорського митця Шандора фон Яраї.

Зараз приміщення Шляхетського касіно здається для проведення банкетів, прийомів, конференцій.

20170408_144235.jpg

Декілька років тому тут також відновили традицію проводити благодійні бали.

20170408_143628.jpg

Окрім ошатних внутрішніх приміщень, у Будинку Вчених дуже красивий балкон.

20170408_143409.jpg

Більш детально послухати та подивитися можна тут:

Навіщо бачити світ? Щоб побачити Україну.

Нещодавнo моя подруга запитала мене: чому я їжджу у Європу, якщо ще так багато не бачила в Україні? Я не знала що відповісти. Тоді.

Але тепер я знаю.

На жаль, на теренах України часто можна почути щось на кшталт “тіко у нас таке можливо”. Частіше за все це стосується політики, незаконних вчинків і т.ін, але ось це “тіко у нас”, сказане у негативному контексті, формує скалічене сприйняття України. А так як чуємо ми цю фразу з дитинства, то і це уявлення, частіше підсвідоме, укорінюється на все життя. Ми, чомусь, не кажемо “тіко у нас таке можливо”, коли хтось за власні кошти відроджує історичні фортеці, не кажемо так коли хтось із власної ініціативи прибирає сміття по лісах та парках. Ми так кажемо тільки коли бачимо це сміття, звалене горами по парках. Ми так кажемо, коли поліція закриває справу до якої причетні високопосадовці.

І привчаємося до того з дитинства, що “тіко у нас” усе погано, сонце не таке тепле і трава… не так зелена.

І донедавна я була такою ж, не помічала свого “тіко у нас”.

Але, закохавшись у Церкву Святого Сімейства у Барселоні, поїхала туди, потім до Риму, до Флоренції. Я не знаю, що там в них з хабарями та з поліцією, а ось парк, закиданий сміттям, я бачила; людей, що намагалися мене обікрасти – також. Але до того я побачила Саграду Фамілію, Ватикан, Площу Венеції, Замок Святого Ангела і ніяке сміття не затьмарило всього цього.

Повернувшись з поїздки до Італії, де ми – туристи блукаємо вуличками, задравши голову, бо кожен дім – прекрасний, я стала і по Києву ходити, дивлячись вверх. І я побачила… побачила будинок Майкапар, побачила які красиві мережеві кутики на Хрещатику 21, Хрещатик 34 взагалі для мене наче з-під землі виріс. Але ж я живу в цьому місті все своє життя! Що не так?

Остаточно я усвідомила проблему учора, коли вперше насправді побачила Львів. До цього я була у Львові разів п’ять, не меньше,  і я пам’ятаю, що була на площі Ринок, пам’ятаю Театр. Пам’ятаю місця, але не пам’ятаю їх краси.

Бо в мене було моє “тіко у нас”.

І лишень коли я ступала по бруківці, що страшенним болем віддавалося в ногах, сказала собі “такі ж муки як у Римі”, я збагнула.

Не “тіко у нас” є площа Ринок, але у нас також є площа Ринок. І у нас не тіко є хабарі і сміття,  у нас є “Будинок з Химерами”, “Шляхетське Касіно”, Підгорецький Замок, найбільша в Європі площа, Чайовня на Гимбі, сніданок у Бачевських і т.д.

 

Якщо мені для того, щоб помітити це все під носом, треба було їхати до Європи, хай так.

 

Мені не соромно, що я цього не розуміла з дитинства, мені затишно, що я це врешті-решт зрозуміла. І ні, я не перестану їздити по Європі (чи, може, й далі), бо

і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…”

 

 

 

 

Але якщо тепер мене запитають “що подивитись в Україні”, я знатиму що показати.
А сміття і хабарі – вони були завжди і всюди, та хай їм грець.