Наші пригоди в Болоньї почалися з очікування на час заселення в кав’ярні з дуже помічними китайцями, які привітно всміхалися, заварювали чаї, каву, гріли бутерброди. Але очікування затяглося і в нас почалося легке вигоряння. В мене це відчуття підсилювалося думками про те, що завтра мені доведеться покинути Італію, та що я не продивилася всі міста, які планувала. Але я заспокоювала себе тим, що в нас сьогодні є цілий день на Болонью і ми зможемо повністю вивчити місто.
Перший піт-стоп ми зробили недалеко від апартаментів, які знімали. І була це Церква Святого Серця Іісуса.
Це доволі молода церква. Будівництво почалося у 1901 році, а завершилося у 1912. Знаходиться вона по вулиці Джаккомо Маттеоті, одразу навпроти площі Дона Антоніо Гавінеллі, пам’ятник якому закоханим поглядом дивиться на церкву.
Антоніо Гавінеллі – священик, що зміг відновити купол церкви після землетрусу 1929 року, а потім і після бомбардувань другої світової війни. Пізніше Дон Антоніо створив журнал “Святого Серця”, але найголовніше його діяння – це відкриття притулку для дітей.
Пам’ятник важко порівнювати з Мармуровою Вуаллю або викраденням Прозерпіни, проте, на мою думку, автору вдалося створити живі очі та живий погляд у бронзової фігури. А ще є щось в цій недосконалості дитяче, що нагадує про створення доном Антоніо Гавінеллі притулку.
Далі ми перейшли довжелезний прохід з однієї сторони вокзалу до іншої, побачили тих самих ромських вартових, познайомилися з 20% податком на обмін грошей у пункті обміну, та в “чудовому” настрої вийшли до туристичної зони Болонії. Одразу поруч із вокзалом побачили арку – Porta Galliera.
У середньовічні часи це були одні з воріт міста, а сама Болонья починалася за ними, тому, думаю, це дуже правильно, що вокзал збудували саме тут.
Біля арки цікаві барельєфи з фавнами та німфами:
А під нею середньовічні знаряддя та руїни, можливо, фортифікаційних споруджень:
Вважається, що Porta Galliera є воротами, в яких найкраще зберігся орнамент.
До цих воріт ми повернемося пізніше, а з цієї сторони все, що ми змогли роздивитися, це Ватиканскі Ключі.
Повністю пройти через ці ворота, щоб відчути себе середньовічним пілігрімом, неможливо – прохід перекритий, проте пройтися під ними таки нам вдалося. І скажу… це було не дуже приємно. Бо добре, коли все відкрито для туристів, але деякі (сподіваюсь, не_туристи) використовують це місце як публічний туалет і маю сказати, що сморід, який ми відчули під аркою, буде зустрічатися в Болоньї майже у кожному більш-менш втаємниченому місці. Тож до цього треба бути готовим… принаймні, морально.
Одразу за аркою знайомимося ще з двома пам’ятками Болоньї – Сходи Пінчо та пани, що у денний час засідають у парку, та чомусь поруч з ними постійно тхне травичкою. Але давайте про сходи.
Майже з самого низу наз зустрічає фонтан з Німфою та морським конем, по боках від якого барельєфи.
Саме звідси починається Парк Монтаньола (Parco della Montagnola). Це один із старійших зелених острівців в Болоньї, який було відкрито вперше ще у 17 сторіччі.
Всередені парку у 1888 році було збудовано фонтан на честь проведення виставки “Еміліана”, присвяченій регіону Емілья-Романія. Всередені фонтану велетенські черепахи.
З боків лев, що наздогнав буйвола…
Морські серени
Та протистояння тигра та змії.
Скульптури ці були зроблені відомим італійським скульптором того часу Дієго Сарті з найдорожчого на ті часи матеріалу – цементу. Можу сказати, що скульптури дійсно вражають своєю могутністю та деталізованістю.
Дехто у парку не старіє ані душею, ані тілом.
Всередені парку знаходиться дитячий садочок, огороджений парканом. Потрапити на територію садочку можна лише зв’язавшись з вихователем через комунікатор. Вільно потрапити на територію дитячого садочка неможливо. Воно й не дивно. Мені було у парку трохи ніяково, тому що, не дивлячись на те, що це четвер, обідній час, навкруги лише ті самі хлопці від яких тхне травою. Вони гуртуються по 3-7 осіб, дехто відпочиває на лавочках, дехто безпосередньо на газонах.
Біля виходу з парку на площу 8 серпня, під монументом загиблим 8 серпня 1848 року (Дата ознаменовує переможний бій поблизу Монтаньоли між громадянами і військами австрійської імперії) також зустрічаємо цих поважних панів.
І здавалося б, ну що вони мені зробили? Вони мене не чіпають, я – їх, бо ще можуть у расизмі, не дай Боже, звинуватити. Ні, шановне панство, ні в якому разі! Ніяких питань не було б, якби вони не смалили травичку-муравичку усюди.
Тож, коли ми вийшли на площу 8 серпня, мені вже хотілося кинути все та поїхати з Болоньї і ніякі сартівські леви мене б не зупинили.
Але ми вже пугані, тож пішли далі.
Перше, що нам зустрілося на площі 8 серпня – оцей монумент.
На жаль, ідентифікувати що це, та на честь чого було встановлено, так і не вийшло, тож ми потроху продовжили свій рух у стару частину міста. Я була впевнена, що Старе місто – це саме те, що нам туристам потрібно і була готова закохуватися у Болонью.
Проте Болонья була не готова до мого кохання, тож старе місто зустріло нас досить модерновим мистецтвом і ми посунули далі, аж доки не опинилися у Венеції.
На картах Болоньї є навіть позначка цього місця, називається воно finestrella, що перекладається як вікно.
На жаль, на вулицях Болоньї доволі брудно і мені було трохи соромно за місто, в яке я привезла друзів, проте ми вийшли до цієї будівлі і я вже вирішила, що зараз все налагодиться.
Але ні, виявилось, що це навіть не опера. Проте це галерея.
Нам все більше траплялися якісь недоречні для туристичного міста речі, людей майже не було, будинки доволі звичайні, якщо, звичайно, не брати до уваги те, що вони все ще на підпорках.
Вся Болонья, як ви знаєте, складається з великої кількості вулиць з незвичними для нас пішохідними частинами. Виглядає це ось так:
Для мене, людини, в якої не складаються стосунки з машинами, такі пішохідні вулиці – дуже зручні: ніхто не заїжджає на територію пішоходів, ніхто не залишає там машини. А головне – більшість таких вулиць знаходяться над дорогою, тому машини просто фізично не можуть потрапити на цю територію.
Проте машин у Болоньї – нереально багато.
Ми побачили цю церкву Святого Мартіна здалеку, бо поруч із нею височіє діва Марія…
…проте підступитися до церкви не могли, бо одразу перед нею офіційна парковка.
Така кількість машин, зачинена церква, пописані стіни, парк з ароматом трави та інші запахи зробили свою справу з настроєм і мені хотілося вже зачинитися в орендованій квартирі, залізти під ковдру і ридати як мала дитина. Але мій друг знає, як виправити ситуацію навіть тоді, коли це здається неможливим. Якимось дивом він знайшов маленьке затишне кафе Рубік з дуже смачною кавою та handsome barista.
Інтер’єр закладу складається не лише з гарного бариста, який робить гарну м’яку каву, а й з безлічі музикальних касет, які власник закладу почав збирати ще дуже давно, а потім до нього стали долучатися гості закладу.
Поруч із дверима знаходиться касетний програвач, тож кожен може обрати касету та насолодитися записом.
А ввечорі з Рубіка транслюють фільми та відео-кліпи, щоправда про це я дізналася лише коли вже повернулася додому. У Рубік стікається цікава неординарна молодь.
Кава та карі очі баріста зробили свою справу і я знайшла в собі сили дати Болоньї ще один шанс, але їй він був до дупи.
Такого безладу, який я побачила на площі Верді я не бачила ніде… ну, може хіба на Лампуньяно о 5 ранку було гірше. Студенти сиділи прямісенько на площі. І це, нібито, круто, але на тій самій площі дзюрила собачка і валялися купи сміття.
А що там в кутку за елітне помешкання для одвічних студентів, я, навіть, припускати боюся.
Пьяцца Вердці – це дуже популярне серед туристів та студентів місце. Для мене воно цікаве тим, що, можна сказати, одразу на площі знаходиться театр небувалої краси (всередені) Teatro Comunale di Bologna.
А по вулиці Дзамбоні, що перетинає площу Верді знаходиться ну дуже багато важливих для міста будівель – Alma Mater Studiorum Università di Bologna. Головний корпус університету Болоньї, старійшого безперервно існуючого університету. Бібліотека гуманітарних наук, юридична бібліотека, головна бібліотека Універсітету.
Мені здається, що там можна просто стати десь між ними і знання самі знайдуть тебе.
По вулиці Дзамбоні 22 знаходиться Юридичний факультет Болоньського універу, на воротях в червоних чоботях охорона.
Проте я, як чемна дівчинка, вирішила все ж таки перепитати, а чи можна хоча б зиркнути на подвір’я. Нам дозволили.
Скажу вам, це не просто будівля. Це – Palazzo Malvezzi. Палац Мальвеззі в якому зараз розташовується Юридичний факультет Болонського університету, носить ім’я сім’ї Мальвеззі, прославленого італійського роду, відомого в Італії з 13 століття (можливо, вихідці з Німеччини).
У 1488 році Малвецці взяв участь у змові проти Бентівольо, після чого сім’я була позбавлена свого багатства до 1506 року, коли Бентівольо був вигнаний з міста. Тоді ж Мальвеззі повертають всі свої регалії та титули. У 1931 році палац був викуплений адміністрацією Болоньї. Антикварні меблі і предмети інтер’єру не входили в угоду і були продані на аукціоні, а будівля відразу ж піддалася реконструкції та перебудові. Реставрації проводилися під керівництвом архітектора Еміліо Боселлі.
У Болоньї дуже дивно поєднується сучасне мистецтво з класичним.
Проте деколи сучасне виглядає дуже привабливо.
Via Benedetto XIV, 2-4
Одразу навпроти юридичного факультету знаходиться Велика церква Святого Джакомо, в яку ми також не змогли потрапити, проте побачили чудову альтернативу великим написам на білих листах паперу:
Вхід до церкви охороняють леви.
…ну, про те, що леви бувають дуже різні я вже розповідала.
Деінде у Болоньї трапляються справді чарівні будівлі.
Такі як Fantuzzi Palace на Via San Vitale
Палац було побудовано ще у 1517 році Андреа да Форміджіне. Фасад з ашларськими колонами був введений в експлуатацію в 1521 році Франческом Фантуцці; різьблені слони з вежами над кутовими нішами відносяться до сенаторського сімейного герба.
Скільки б я не подорожувала, для мене все одно дуже дивно, що ось на такій вузькій вуличці можуть пересуватися автобуси чи тролейбуси, але так… у лівому нижньому кутку фото можете побачити жовту розмітку.
Але якими б чарівними не були деякі будівлі в Болоньї, їм дуже не вистачає, як кажуть, жіночої руки. Іноді мені здавалося, що поки ми їхали з Ріміні в Болонью, в місті пройшов ураган, позривав шибки, розкидав сміття, розірвав штори.
Бо іншого пояснення я не знаходжу. Палаццо Годолі.
У будівлі XVI століття розташовані деякі сліди 14 століття у внутрішньому дворику. Сходи, створені в часи пізнього ренесансу, прикрашені скульптурами. В одному з залів двоповерхового палаццо – камін з дворянським гербом та кам’яна стеля із декораціями шістнадцятого століття; Інша зала, менша, має прикраси дев’ятнадцятого сторіччя, а в центрі стелі – розпис Клементе Альбері.
Зайти у Палаццо я не наважилася, проте зазирнути – звичайно ж.
Біля входу нас зустріла оця скульптура і бюст поважного пана:
Під ногами нагадування, що це вам не просто так, це палац.
А на стіні біля дверей ще одне нагадування
Дехто самостійно прикрашає свої будинки.
Але є місця, які стають культовими раптово. Наприклад Проїзд Ізолані. Корте Ізолані – це критий проїзд, який з’єднує дві основні артерії історичного центру Болоньї: Віа Маджоре та Віа Санто Стефано.
Цей маршрут був відкритий в 1995 році після реставрації архітектором Марини ді Моттола палаццо-комплексу Ізолані, який все ще належить братам Гультейро та Франческо Кавацзі Ізолані.
Всередені довжелезного переходу безліч кав’ярень, ресторанів та магазинів, а з іншого боку – середньовіччя.
І зараз це я у гарному сенсі. Бо площа з усіх боків замикається старими будівлями з бюстами,
арками та дивними балконами… для тих, хто хоче бути ближче до своїх сусідів.
На площі працюють ресторани, гуляють туристи та святкують завершення універу студенти.
А у центрі площі – комплекс рілігійних споруджень Санто Стефано. Вхід безкоштовний.
а щоб потрапити у церкву 11 сторіччя маєте вкинути щось у скриньку з пожертвами
Церква, маю сказати, доволі незвичайна. Чи то нам пощастило з сонячним промінням, чи тут завжди так дивовижно.
На той час, не дивлячись ні на що, чи ми самі так себе накручували, чи що, але сміття нікуди не ділося, народ нам не посміхався, тож ми вирішили, що дивимося башти, головну площу і йдемо в апартаменти.
Ні, я не можу сказати, що Болонья не гарна, скоріш, вона дуже своєрідна.
Я навіть не хочу знати скіко тим підпорам сторічь.
Головною пам’яткою Болоньї є дві нахилені одна до одної вежі. В одну з них – башту Азінеллі можна піднятися пішки. Але підніматися вище ніж на Львівську ратушу. Ми вирішили не робити цього, але якщо хтось надумає, оссьо вхід:
Майте на увазі, вхід платний (кажуть, що 3 євро, але я за то не відповідаю).
Перед баштами стоїть монумент Святому Петроніо.
Цікавинка башт в тому, що вони наче нахилені одна до одної. Башта Азінеллі має висоту 97 метрів, кут нахилу 1,3 градуси, різниця між основою та найвищою позначкою – 2,2 метри. У підніжжя башти є магазинчик з дуже цікавими роботами ручної роботи. Але ціни там також не маленькі.
Башти стоять на перетені 5 доріг, а за ними є місцинка для відпочинку.
Оцей пан, мабуть, не дуже хотів, щоб я його фотографувала. Але мені було вже все одно.
В Болоньї ми неодноразово зустрічали молодих людей на дуже дорогих машинах, але, на щастя, пересуваються вони на них на нормальній швидкості.
Від двох башт до головної площі міста ведуть галереї з бутіками та дорогими магазинами.
…що правда деінде вони перетинаються острівцями велосипедних парковок.
Ми не пройшли й 5 хвилин, як вийшли до головної площі міста – Пьяцца Маджоре та Церкви Святого Петроніо.
Вхід до Собору безкоштовний, а от якщо ви захочете фотографувати, необхідно буде заплатити, отримати спеціальний браслет відповідного кольору і тоді матимете право.
На привеликий жаль, мене Собор не вразив, всередені він здався схожим на продовження площі. А ззовні… ну, я ще не готова до такої еклектики.
На площі безліч туристів і місцевих, які просто сидять на сходах собору та спостерігають одні за іншими. А карабінери за всіма разом.
Також на площі розташовується Palazzo Comunale.
Трохи далі мав би бути фонтан Нептуна, але Болонья і тут нам показалу фігу. Фонтан зачинено на реконструкцію.
Це стало останньою краплею мого настрою і ми пішли до наших апартаментів, блукаючи численними галереями середньовічних побудов, обминаючи безліч безхатчинків та жебраків (це важливо, бо в жодному італійському місті до того я не бачила їх в такій кількості).
Я вже писала про те, що Болоньці трохи дивно іноді прикрашаюь свої будівлі.
Але іноді яскраво блакитні квіти на тлі коричневої будівлі, як ковток свіжого повітря.
Не оминула Болонію і любов до вишуканих аксесуарів на двері.
Ну і звичайно ж… яке Італійське місто без пам’ятника Гарібальді.
Вело-парковка поруч із вокзалом.
Підсумовуючи, маю сказати, що Болонья мене не вразила і я швидше за всіх летіла в апартаменти, щоб залізти під ковдру, заснути, щоб день, коли ми повернемося додому, настав якомога скоріше. Тому й такий плакат викликав у мене найщіріщі емоції.
PS Але пройшов рівно місяць і 13 листопада в Болоньї насипало снігу. Містяни почали завалювати інстаграм сніжними фото, а я в той самй час виклала в інстаграм фото з Юридичного Факультету і пішла блукати геотегом…
…і все… так шо далі буде.
