Галерея Sehenswürdigkeiten (SWK): Статуя Папи РимськогоКлемента XII

Нововведення на сайті:  Галерея Sehenswürdigkeiten. 

Sehenswürdigkeiten – пам’ятки (з німецької). Виникає доречне питання: чому б не “Галерея пам’яток”? Коротке та українське слово. А тому що:

  1. Sehenswürdigkeiten – моє улюблене німецьке слово;
  2. Sehenswürdigkeiten – складається з трьох дуже влучних слів: sehens – зненацька, würdig – гідний, keiten – можливості.
  3. Для зручності я буду скорочувати Sehenswürdigkeiten до SWK.

А тепер до справи.

_DSC0727

Статуя знаходиться на Piazza del Plebiscito в місті Анкона, Італія. Створив її Агостіно Корнаккіні (школа Берніні) на кошти племінника Папи Клемента – Нері (або Нерео) Корсіні, на честь проголошення міста вільним портом, скасувавши податки та інші прівілеї, що кардинально змінило економічну ситуацію в Анконі. Статуя була створена у Римі і дасталася Анкони морем у 1738 році.

Щоб ви собі розуміли, де Рим, де Анкона, як вони везли ту статую (червоним) і як би це було, якби тягли по землі (сіро-буро-малиновим).

Screenshot_1.png

Але ж то мармур, хто зна, щоб з ним сталося, якби везли кіньми по дорогам, які ще Цезаря бачили.

Спочатку статуя мала стояти в порті, але тоді роботи були ще не завершені, тож її встановили на Пьяцца Маджоре на постаменті, розробленому римським архітектором Джованні Баттіста Бартолі, що належить до Ордену Кармелітів, який також розробив балюстраду і відновив фонтан. Тоді на статуї були символи папської влади, а також герб сім’ї Корсіні, проте у часи французської окупації,  якобінці, підбурювані лідерами нового уряду, в ніч з 26 по 27 березня 1797 напали на статую Климента XII: пам’ятник вдалося вратувати, сховавши його за дерев’яним парканом всередині внутрішнього двору монастиря Святого Доменіко. 18 грудня 1818 року статуя Климента XII була вилучена з внутрішнього подвір’я монастиря Сан-Доменіко і повернута на вулицю. Але тепер її було розміщено  на високому постаменті з широкими сходами, розробленими М. Бевілаквою. Проте місце розташування відрізнялося від попереднього, тому що найвища частина площі була змінена.
У 1947 році скульптор Вітторіо Мореллі з Анкони відновив статую папи Климента XII, пошкоджену бомбами під час війни: голова та частина тулуба були повністю замінені.

А тепер питання: до чого тут Треві? Саме Папа Клемент XII ініціював будівництво Фонтану Треві – однією з найголовніших SWK Італії.

Львів, Дім Вчених чи Шляхетське Касіно

Львівський Будинок Вчених є чи ненайвідомішою будівлею у місті і в той самий час, багато хто зовсім нічого не знаю про цю чудову споруду.

Побудована була задля потреб Товариства Галицього Конярства за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера (їм також належить проект будвництва Одеського Оперного Театру). Фірма “Фельнер та Гельмер” збудували цю окрасу міста у 1897-1898 роках. І одразу ж оснастили електричним світлом, тож саме ця споруда стала першою, яка використовувала такий спосіб освітлення.

20170408_141919.jpg

Атланти, яких ми бачимо на фасаді будинку, за версією деяких мистецтвознавців зображають собою алегорію переходу від 19 до 20 сторіччя.

20170408_142100.jpg

Вхід до будинку вчених – платний, але дуже символічно, лише 10 грн. з особи.

20170408_142534.jpg

Балкон для музик вінчається позолоченою решіткою. А в стінах є потаємні додаткові стіни (технічні). Якщо компанія хотіла усамітнитись, слуги просто висували одну з таких стін, що зкривала компанію від решти.

20170408_143002.jpg

Найвідомішою частиною будинку є, звичайно ж, атріум з масивними дерев’яними східцями. Їх було виконано за проектом угорського митця Шандора фон Яраї.

Зараз приміщення Шляхетського касіно здається для проведення банкетів, прийомів, конференцій.

20170408_144235.jpg

Декілька років тому тут також відновили традицію проводити благодійні бали.

20170408_143628.jpg

Окрім ошатних внутрішніх приміщень, у Будинку Вчених дуже красивий балкон.

20170408_143409.jpg

Більш детально послухати та подивитися можна тут:

Розвідка Боєм: Барі місто-музей

Коли я розповідаю як пролітаю по двум-трьом новим містам за день, дехто дивиться на мене з недовірою. Бо що можна подивитися за декілька годин? В чомусь вони праві – подивитися місто, щоб сказати “я бачив все” неможливо ні за 4 години, ні, тим більш, за 2 години. Але можна відчути місто. Наведу приклад: у Барі, про яке піде мова далі, ми провели години чотири, поблукали містом, поїхали… і тепер мріємо про велику подорож до Барі.

_DSC0247

А на велику і відому Болонью в нас був відведений цілий день. Ми силували себе поблукати там ті самі 4 години і зрозуміли, що наврядчи повернемося до цього міста. Наведу ще приклад: Пезаро, Анкона, Сенігалія – ці міста ми продивилися за один день. І можу сказати, що побачили все. І якщо до Пезаро, до його ласкавого моря, повернутися хотілося б, то до його сміття – ні. А от в Сенігалію можна було б повернутися – затишне місто. Але ми пройшлися всюди. В Рокка Ровереска я обнишпорила кожен закуток наче шукала живого Чезаре Борджа (ну, я ж колись поїхала в Рим шукати докази вбивства ним Хуана), і диво яке – не знайшла.

_DSC0824.JPG

Я не знайшла Чезаре, не знайшла місце, де він стратив своїх капітанів (до речі, якщо будете шукати, не будьте такими бовдурами як я, то було не в Рокка Ровереска, а тут), я втратила Болонью, не подивилася Імолу та Феррару, але я знайшла Барі. І знайшла себе в його ломаних вулицях і місцевих жителях – музейних експонатах.

дерев в старій частині міста майже нема, проте є безліч кадок, вазонів та кущів

дерев в старій частині міста майже нема, проте є безліч кадок, вазонів та кущів

Воу, воу, оце мене понесло. До місцевих ще треба дійти, бо й навіть доїхати.

Ми прилетіли рано, годині о 9. Так як багажу не було, то вже хвилин за 10 ми відшукали автобус до міста.
_DSC0272.JPG

Діставшись Bari Centrale, підгрузили мапу і рушили вперед. Одразу біля вокзалу нас стрів Монументальний Фонтан з шільдами та скорпіонами.

_DSC0037

Трохи глибше по площі Альдо Моро зустрічаємо і його бюст, а ще за квартал звідти – парк, біля якого – університет того самого Альдо Моро.

_DSC0045

Студентів не було зовсім. Лише вихідці з Африканського континенту деінде. Тоді нам здалося, що їх там багато (це ми ще Болоньї не бачили просто).

_DSC0262

Далі минаємо структуровані вулиці з дорогими бутіками, цікавими вітринами та магазинами косметики і бачимо вдалечі щось розкішне і панське.
_DSC0254
Різко змінюємо напрям руху і несемось вперед – театр. Театр Петруцеллі, збудований ще у 19 сторіччі на кошти заможної сім’ї, чиє ім’я тепер і носить. У 80-ті роки минулого сторіччя тут виступали Лучано Паваротті та Рудольф Нурієв.
_DSC0056
Біля театру спіймала себе на двух думках: дме і пахне морем. Так, в кварталі за театром – море.
_DSC0082
В той день штормило, вітер підіймав чималі хвилі, але хвилерізи з легкістю їх трощили і до набережної докочувались вже не хвилі, а хвильки.
_DSC0078.JPG
Але чорні. Таким чорним ніколи не було навіть Чорне море.
_DSC0079.JPG
Не уявляла, що море може бути таким, наче по чернозему розлитим. Але, мабуть, на то є одразу дві причини:
1. Шторм.
_DSC0088
2. Ми були одразу біля порту.
_DSC0068
Там же, до речі, і рибний ринок, робота якого, хоч і ледь-ледь, але все одно продовжувалася.
_DSC0099.JPG
Одразу біля набережної – площа Феррарезе, на якій колись було розкопано ділянку дороги, збудованої ще імператором Траяном у далекому (ну, дуууууже далекому) 109 р.н.е.
_DSC0102.JPG
А далі – Старе місто. Вулиці крутять тебе, вертять, заманюють у вузкі тунелі з образами та маленькими статуями святих та Діви Марії.
Але якби тебе не носило по тих вулицях, оминути два найголовніші собори – Святого Сабіно та Святого Миколая – не вдасться.
_DSC0134
Вони відрізняються від звичних нам Церков, Соборів та Храмів не лише простотою екстер’єру (простотою, але не красою), а й стриманістю інтер’єру.
Тут нема неймовірної кількості статуй, образів та символів. Навпаки – вікна в Сан-Сабіно тримають слони.
_DSC0112.JPG
Вище… ні, не черепахи. Горгульї.
_DSC0111
І здавалося б, ну де в Італії слони? Та лише в історії! бо безліч війн, в яких нинішні Італійські землі брали участь, подарували не лише воєнні здобутки, а й знайомство з безліччю всього нового – зі слонами у тому числі.
_DSC0110.JPG
Орнамент, що обплітає контури вікна мені чомусь нагадує щось східне.
Як я вже казала, інтер’єр дуже простий і лаконічний, але мені, наприклад, в ньому набагато просторіше і спокійніше. Стеля – перекриття балок, стіни – світлі, неф відгороджений арками, що тримаються на таких же світлих колонах.
_DSC0130
Перед собором немає великої площі, немає нічого, щоб відривало собор від міста. Трохи ліворуч ще одна церква Святого Джакомо. Двері в ній дуже старі, тому прохід прикритий червоною оксамитовою рядниною.
_DSC0131.JPG
Всередені базиліка кардинально відрізняється від Сан Сабіно. Окрім її чарівного барочного інтер’єру, там ще лунає спів хору. Можливо, то лише запис, а можливо й янголи.
_DSC0132.JPG
Після всього побаченого необхідно було зробити паузу і почастувати себе смачнущою італійською кавою. Хто шукатиме – знайте, ось тут:
Screenshot_1.png
Смачна кава, приємні люди, свіжі круасани і будівельник з такими блакитними очами, що, здалося, наче я знаю, чому море в Барі – чорне. Вся морська блакить в його очах:
blueeyed.jpg
або в його:
preview
_DSC0146.JPG
Одразу навпроти виходу – старий замок, біля якого безліч туристичних груп. Вартість квитка – 8 євро. Castello Normanno Svevo був збудований у 1131 році королем Сицилії Рожером ІІ на руїнах більш старого візантійського укріплення.


Ми вирішили не заходити, а пішли блукати далі. Маленькі вулички раз по раз приводили нас до ще одного собору – Roman Catholic Archdiocese of Bari-Bitonto.

_DSC0168

На жаль, подивитися Собор зсередини в нас не вийшло, проте ми знали, куди саме ми йдемо і знали, що соборів в нас ще буде вдосталь.

_DSC0154

натрапили на місцевого Хатіко

Найголовніше в Барі – це навіть не Собор Святого Миколая. Це – мешканці, які не ховаються на високих поверхах чи за високими парканами. Вони живуть своїм життям, а ти блукаєш, зазираючи в їх домівки. Ось така картина в Барі – більш ніж нормальна.
_DSC0189.JPG
Але буває й ще цікавіше. Ми йшли по вулиці, зазирали у внутрішні дворики, фотографували двері, зазирали за них.
_DSC0238
І раптом за однією з дверей трапився не двір, а вітальня. У вітальні сиділи люди. Вони подивилися на мене, я на них… я в шоці, їм – пофіг.

_DSC0237

Далі була церква Святого Миколая, але ця перлина Барі варта окремого допису, на який я наважуся найближчим часом.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Ми ж, після відвідин собору, зазирнули до крамниці з сувенірами, та рушили далі. Бо попереду на нас чекало приголомшливе місто Лечче.

Sagrada Familia, бо в кожного з нас своя Свята Родина

На початку цієї статті я хочу зробити дві речі, яких раніше не робила:

  1. Зазвичай, коли я щось пишу в блог чи роблю відео на канал, я маю на меті розказати щось нове про об’єкт, який описую, зацікавити саме історією, легендою, особами, пов’язаними з цим місцем, або об’єктом. Сьогодні я не стану цього робити. Я хочу просто показати.
  2. Коли я потрапила в Саграду, а це було моєю шаленою мрією, я плакала, мабуть з годину. Точніше, я не плакала, просто сльози котилися, а я ховалася за однією з колон. І я не знаю, що зі мною тоді сталося: усвідомлення, що dreams таки come true, чи то захоплення від побаченого, чи пiдібраний ідеально саундтрек, але то було. І якщо саундтрек дійсно міг вплинути на мене і може вплинути на вас, коли ви будете переглядати цей пост, то я хочу з вами їм поділитися: Anderson Freire – Raridade (playlist)

Sagrada Familia – піщаний замок в Барселоні… 

20170424_135454

Починав будувати Саграду Франсиско дель Вільяр. Тоді, у 1882 році це місце, на якому зараз знаходиться церква, було зовсім пустим, місто починалося за декілька кілометрів звідси. Через рік після початку будівництва його очолив Антоні Гауді (саме АнтонІ – на каталонський манер) – знаний на той час митець, який вирізнявся поміж багатьох архітекторів своєї екстравагантністю та неординарністю.

20170424_135213

Гауді, мабуть, не вмів робити щось просто так, я його особисто не знала, навіть щоденників його не гортала, але я бачила його роботи, принаймні найвидатніші з них, тому буду розповідати так, як його підхід побачила я. В роботах Гауді немає ідеалу, немає звичної краси, притаманної тій чи іншій епосі. Його роботи – дикі, часом, навіть, вони йдуть в розріз зі звичним уявлення. Ось, наприклад, в усі часи плазуни вважалися церквою тварюками від диявола, а Гауді поналіпив їх в усіх своїх відоміших роботах, наприклад, в Будинку Бальйо, парку Гуель і навіть в Саграді. І це має пояснення, бо всі вони – створіння Божі.

IMG_20160210_145938

Гауді працював над Саградою 43 роки. За цей час, як розповідали його знайомі, він дуже змінився. Став самітником. На справді, він наче таким завжди був. З дитинства мав проблеми зі здоров’ям, тому не міг гратися як всі інші діти, звик бути лише в компанії своєї родини. Два його брати померли ще в дитинстві, ще один – у зрілому віці, а за ним і мати Антоні. За декілька років до початку роботи над проектом Сагради Фамілії помирає ще одна близька людина архітектора – його сестра, залишаючи під його опікою маленьку дочку. Гауді перевіз плимінницю та батька в Барселону, працював не покладаючи рук, але… у 1906 році помирає батько, а у 1912 – маленька плимінниця. Гауді ніколи не був одружений, не мав дітей, тож у той час коли він працював над роботою усього його життя (як він сам говорив про Sagrada Familia) – будував Храм Святої Родини і залишився один на всьому світі, як вважаєте, про що він думав?

IMG_20160210_162002

У той час Гауді все більше поринає у себе та у церковні книги, він віднаходить різні тексти, які допомагають створювати йому нові образи. А от що йому допомагає втілювати ці образи в життя?

Два кольори мої, два кольори…

За легендою, Гауді був збитий трамваєм, бо замилувався Саградою. Ну… а факти кажуть, що це трошки неможливо:

... ну, тобто я нічого не стверджую, я просто роздивляюся мапу.

… ну, тобто я нічого не стверджую, я просто роздивляюся мапу.

На той час архітектор жив лише будівництвом та вірою в Бога, кажуть, він мав жахливий та неохайний вигляд, тому ніхто йому не допоміг, ніхто його навіть не впізнав. Його відвезли до звичайної лікарні, де він і помер через три дні. Є ще одна легенда: таксі в Барселоні жовто-чорне. Це тому, що коли така видатна людина як Антоні Гауді помирала на вулиці, жодний візник не відвіз його до шпиталю, бо боялися що не матимуть за то грошей. Тож тепер таксі Барселони жовто-чорне, бо чорний – це колір трауру, а жовтий – ганьби.

IMG_20160210_162115

Різні епохи, різне бачення…

Здалеку Саграда Фамілія схожа на піщаний замок з трохи підмитими контурами. Але якщо роздивлятися…

мабуть, найжахливіша сцена з Біблії

мабуть, найжахливіша сцена з Біблії

…кожна скульптура на цьому фасаді ідеальна. На жаль, за часів Гауді встигли зробити лише цей фасад. З іншого боку скульптури мають зовсім інший вигляд:

IMG_20160210_160107

… я в жодному разі не хочу сказати, що вони погані, просто вони інші:

IMG_20160210_160153

Займався ними японський скульптур та його учні.

IMG_20160210_155941

Фасад з іншої сторони більш новий, і, на справді, це диво, що його таки змогли побудувати. Після смерті Гауді, об’єктом опікувався його добрий друг, який добре розумів генія та працював з ним багато років. Але, на жаль, йому також не довелося закінчити роботу над Храмом, він пережив Гауді всього лише на 3 роки. А після цього війна, спочатку громадянська, потім світова. А в 1936 році сталася пожежа, яка знищила велику кількість креслень. Деякі з них вдалося відновити, але архітектори не розуміли, ЯК це все будувати. Тому тоді будівництво просувалося дуже повільно і лише коли з’явилися технології 3д-моделювання, все зрушило з мертвого місця. Макети, до речі, конструюють зовсім не маленькі:

IMG_20160210_160959

Щоб ви собі зрозуміли, це не Саграда, це – макет. Зараз він знаходиться у музеї. До речі, там у музеї можна подивитися і на малюнки (чи фото, цих геніїв не зрозумієш) Гауді, що вціліли у пожежі:

IMG_20160210_161639

А ось так цей фасад виглядає на макеті:

IMG_20160210_161538

А ось так у реальності:

20170424_133150

В цьому храмі немає нічого “щоб було”, кожна сцена з Біблії має свій сакральний сенс, кожна дзвіниця, кожен голуб чи равлик в оздобленні – все має своє місце. Саме так як і в житті.

All your perfect imperfections…

Всередені Саграда Фамілія – казкова. Схожа на дитинство. Ну, в мене було казкове дитинство, тому…

IMG_20160210_154127

Гауді створив місце для хору з 500 чоловік. І хор знаходиться дуже і дуже високо. Я його не чула, але мені здається, що колись, коли хор заспіває там, це буде схоже на голоси янголів з небес, адже побачити хористів буде справді не легко, бо ну дууууже вже високо хори:

IMG_20160210_155005

У Храмі багато світла. Багато яскравого, різнокольорового світла. І якби не Розп’яття, то взагалі було б не схоже на церкву:

IMG_20160210_152828

А ще немає золота…

IMG_20160210_155600

тільки світло, світло, світло…

IMG_20160210_154854

тепле та родинне:

IMG_20160210_154723

Знаю, що дехто не може сприймати Саграду через будівництво, що ніяк не завершиться, але, як на мене, воно її не псує:

IMG_20160210_155715

бо як я вже казала раніше, на мою думку, в роботах Гауді нема звичного нам ідеалу: all your perfect imperfections.

IMG_20160210_155811

Колись будівництво закінчиться, планується, що це станеться вже у 26-му році. Всі ідеї і плани Гауді, а також його наступників будуть нарешті втілені у життя. Зараз будівництво йде дуже швидко. За рік з’явилося декілька нових добудов, найновіші виглядають ось так:

20170426_150401

ще зовсім свіженькі:

20170426_150410

У планах навіть зніс будинків, що побудовані навпроти головного входу в Храм. Бо сам Храм знаходиться трошки вище рівня вулиць, і заходячи в нього, люди будуть підійматися чи то по сходах, чи то планується місточок якийсь – поки не зрозуміло. Та й важко уявити – як це, знести ряд житлових будинків. Але подивимось, що там буде у 2026-му. Може, хтось бажає заздалегідь домовитись про поїздку на офіційне відкриття?

Я почала з того, що розповіла які почуття оволоділи мною, коли я потрапила всередину. І в мене було багато ідей, чому так сталося: і музика, і краса і мрія. Так, це все є, але чомусь зараз сльози знов навернулися на очі. Мабуть, це через те, що коли я дивлюся на фото Храму Святого Сімейства, я не можу не думати про своє Святе Сімейство, бо моя сім’я – то моя святиня. І я бажаю усім вам такого ж теплого і яскрового світла в ваших родинах, якими наділив цей храм Антоні Гауді.

 

#exploreITA: Мілан, якого ви могли не знати та заборона на селфі-палки до 13 серпня

Що я знала про Мілан, коли поїхала туди вперше? Замок Сфорца, Дуома, Галерея. Але якщо ти не приїхав з групою автобусом і в тебе є час та можливість зазирнути в трохи віддалені від центру частини міста, ти розумієш, що Мілан веде подвійну гру і справжнє його обличчя – це аж ніяк не Дуома. Мені двічі пощастило побувати на Лампуньяно, пережити ніч в одному з міланських хостелів та познайомитися з представниками правопорядку. І маю сказати: Мілан для мене зовсім не Замок Сфорца, Дуома, Галерея.

суто італійський будиночок

суто італійський будиночок

У другий свій приїзд ми з подругою вирішили прогулятися від славнозвісного Лампуньяно (автовокзал) до центру і якби я ввімкнула камеру і фільмувала абсолютно все, то це був би фільм про життя людини, що видряпалася зі злиднів до абсолютного багатства.

двері з позолоченими левами

двері з позолоченими левами

І останньою сходинкою на вершину, якою по праву можна вважати Галерею Віторіо-Емануелє, став елітний район CityLife.

CityLife

CityLife

Займає CityLife територію в 36,6 гектарів. Над проектом працює Generali Group, яка виграла тендер на реконструкцію одного з районів Мілану, запропонувавши проект в 523 мільйони євро. Одним з проекторів району стала сама Заха Хадід, яка відома такими проектами, як міст Шейха Заєда та Опера в Гуанчжоу.

Окрім трьох скляних хмарочосів, в районі розташовані апартаменти, загальною площею 164 000 квадратних метрів (близько 1300 помешкань). Майже 50% території займають зелені насадження, є підземний паркінг на 7000 місць (за умови, що за планом в помешкання мають в’їхати 5400 осіб, то паркомісць має вистачити).

CityLife

CityLife

Що дуже важливо в сучасних, перенасичених автомобілями містах, City Life  – найбільша cars-free зона в Мілані і одна з найбільших в Європі.

Парк, що займає 170 000 квадратних метрів, включає в себе вело- та пішохідні доріжки, а також доповнює паркову композицію міста, разом з парком Семпіоне та районом Порта Нуова.

Також треба відзначити, що знаходиться City Life дуже близько до центру, до парку Семпіоне та Арки Миру йти не більше хвилин 10, до Замку Сфорца – 20, а до величної Дуоми не більше 40 хвилин, не поспішаючи.

фонтан, поруч з CityLife

фонтан, поруч з CityLife

Під певним кутом резеденція Хадід нагадує відомий Будинок Міла, що в Барселоні.

ні, не під цим кутом

ні, не під цим кутом

Ну і що ж з цінами? Мілан сам по собі є дуже не дешевим містом, а квартири в такому елітному місці тим паче. Але все ж таки ціні нижчі, ніж я очікувала. Отже, аренда 4-кімнатної квартири в city life libeskind буде коштувати 3500 євро в місяць. А три-кімнатна загальною площею 220 м. – 3150 євро в місяць.

Кожен обирає за потребами та можливостями, але що дійсно приємно, так це створення ще одного великого парку. Отже, підсумовуючи усе вищезазначене, на мою думку – саме таке обличчя має Мілан – дороге та горде (іноді трохи самовпевнене) місто, яке не виносить скигління. Це лише моя думка і на неї можна не зважати, а от  прогулятися до City Life все ж варто. І якщо маєте в планах відвідати Мілан найближчим часом, пам’ятайте, що селфі-палиці там тепер під забороною, а з ними і напої в банках. Поки що цей закон в силі до 13 серпня, але не виключено, що його можуть подовжити. А в Мілані, повірте, якщо з вас є за що стягнути штраф, то з вас його стягнуть, бо правила одні для всіх. Про це я вже розповідала раніше. Тож будьте обачні. 

Прибутковий будинок пані Рахіль Майкапар, Горький та ще дещо про архітектуру Києва

Будинок номер 6 на вулиці Лютеранській зупинив мене на декілька хвилин. Чи я точно в Києві? Так, справді, цей пам’ятник архітектури знаходиться у Києві, майже одразу над Хрещатиком. Зараз у цьому будинку офіси, перукарні, “адвокат” і таке інше, а у 1905 році цей будинок на замовлення єврейської купчихи Рахіль Майкапар збудував архітектор Мартін Клуг. Не дивлячись на те, що ім’я архітектора німецьке і сам він народився у німецькій сім’ї, тим не менш, ми будемо вважати його Киянином.

Пан Клуг почав творити у Києві ще у 1894 році, більш за те, одним з перших  Київських проектів став торговий дім Кімайера, над яким 46-річний архітектор працював разом із 33-річним Городецьким. Разом вони подарували місту ось цю чарівну споруду на вулиці, що тепер зветься вулицею Городецького.

Городецького_Архітектора_вул.,_13_DSC_5494©Автор: Posterrr – Власна робота, CC BY-SA 3.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=28524601

До того і після німець зводить ще декілька чудових будівель:

  • Будинок купця М. Григоровича-Барського –  Прорізна, 21 (1894 г.)
  • Хрещатик, 42 (1894 – 1895 рр.)
  • Хрещатик, 42 (1894 – 1895 рр.)
  • Власний прибутковий будинок на вул. Саксаганського № 96 (1898-1899 рр.)

Після купівлі ділянки під будівництво будинку номер 96 на вулиці Саксаганського, пан Клуг взяв позику у Київському товаристві взаємного кредиту та доволі швидко збудував чотирьохповерховий прибутковий будинок. Після цього Мартін Вільгельмович взяв ще одну позику – довгострокову – на будівництво інших будинків, проте коли будівельна лихоманка стала проходити, пан Клуг залишився без замовлень, без грошей і навіть його власний прибутковий дім став не прибутковим, а збитковим, за що й був описаний судом і відібраний. Сам Клуг писав: “Майна не маю ніякого. Все, що було, продано частково мною, частково судовим приставом. Я платив кредиторам до останньої можливості, закладаючи майно у приватних осіб і в ломбарді. Тепер я дійшов до того, що вже нічого не маю. Головними причинами моєї неспроможності стала з минулого року важка криза, застій в роботах і пов’язаний з цим брак кредиту. Я закладав свої будинки, по настанні терміну доводилося діставати гроші під нову заставну, щоб сплачувати стару, платив куртаж і відсотки кожен раз, і скінчилося тим, що будинки залишилися за банком. Тепер я живу тільки з того, що заробляю. У дружини моєї теж нічого немає: що було – давно продано”.

Архітектор все ж вибрався з боргової ями і збудував ще багато чудових споруд, такі як:

  • Прибутковий будинок на вул. Вєтрова № 1 (1898 г.)
  • Житловий будинок на вул. Воздвиженській № 17 (1898 г.)
  • Прибутковий будинок на вул. Тургенєвській № 17 (1899 р)
  • Прибутковий будинок на вул. Антоновича № 5 (1899 р)
  • Прибутковий будинок на вул. Почайнинській № 40 (1899 р)
  • Жіноча гімназія лютеранської громади на вул. Лютеранській № 18 (1900)

І ось тут і починається робота архітектора на вулиці Лютераньскій.

Треба зазначити, що першим було збудовано флігель (від німецького Flügel – крило), який зараз є на картах за адресою Лютеранська 6б. Виглядає флігель ось так:

І до нього пан Клуг немає ніякого відношення. У 1901 році його звів Вишневський Микола Олександрович.

Мабуть, справи з прибутками пані Рахіль вела краще за Клуга, тому у 1905 році Клуг, за її замовленням, збудував це архітектурне диво:

20170325_165457

Роздивлятися цей будинок можна довго, краще брати з собою бінокль, тоді можна побачити і сов, що тримають здобич, кажана, тендітні жіночі голівки, але перш за все – бородатих чоловіків. І це справді дивовижно, так як ми звикли до могутніх юних велетнів – атлантів, а тут – чоловіки середньої статури, довгобороді.

20170325_165527

На жаль, під час війни будівля зазнала значних втрат, у 1950-х будівлю реконструювали, але до наших часів планування першої забудови не збереглося. Проте, знаючи яким обстрілам піддавався Київ у роки війни, маємо бути вдячні, що збереглося те, що збереглося і було що реконструювати

20170325_165555

Вулиця Лютеранська у ті часи вважалася галереєю розкоші, тут будувалися гарні будинки заможними людьми, щоб інші заможні люди винаймали в них квартири. Зараз, якщо комусь цікаво, зняти 3-кімнатну квартиру в цьому будинку вартує 54 600 гривень на місяць.

Проте, у  так званий “Комплекс Садиба Майкапар” входила ще й третя будівля – Лютеранська 8 нині, а тоді – Лютеранска 6. Там де зараз проїзд, раніше була ділянка з номером і садибою, але після пожежі садиба вигоріла, утворився проїзд (назву якого гугл не знає) і щоб номер не пропадав, його віддали флігелю.

Screenshot_6

Про цей будинок є що розказати, (проте нема чого показати, бо обшарпані колони я вам не показуватиму). У 1914 році саме у цьому “флігелі” на останньому 6-му поверсі мешкав Максим Горький разом із своєю цивільною дружиною Марією Андрєєвою. Вони познайомилися ще у 1900, коли їм обом було по 32 роки. Вона тоді була заміжня, проте вже цікавилася більшовицькими ідеями. Знайомство з творчістю Горького ще більше поглиблювало її інтерес до їх спільної справи. У 1903 Андрєєва виконала важливу місію партії –  користуючись своїм становищем дружини поважного залізничного чиновника, доставила в Нижній Новгород Горькому валізу з тиражем першотравневих листівок, при цьому в своєму купе першого класу сховала в дорозі розшукуваного поліцією підпільника на прізвисько «Никодим». У 1904 році Андрєєва у Відні знайомиться з Леніним, а вже у 1905 йде від чоловіка і подає на розлучення. На відміну від пані Андрєєвої, Горький свій офіційний шлюб так і не розірвав, тому одружитися на Андрєєвій не міг. Доволі довго пара співмешкала разом, 19 січня 1906 року разом з Горьким і Скитальцем (Петровим) на благодійному літературно-музичному вечорі в Фінському національному театрі в Гельсінгфорсі Андрєєва, згідно зі звітами царської охоронки, прочитала звернення «антиурядового змісту». З тих же документів випливає, що «Марія Желябужська була залучена в 1906 році до редакції газети” Нове життя “, ця контора слугувала місцем конспіративних побачень активних працівників Санкт-Петербурзької соціал-демократичної організації і явочним місцем для членів Російської соціал-демократичної робітничої партії, які приїздили в С.-Петербург з інших міст ». Ці донесення через сім років, після повернення з Італії, стали підставою для її кримінального переслідування в Росії.

Тож, з 1914 по 1917 пані Андрєєва є нев’їздною до Москви, вона проживає у Києві, грає одразу у двох театрах та проживає на вулиці Лютеранській, у флігелі садиби пані Рахіль. Пізніше стосунки Андрєєвої з Горьковим поступово прохолоднішають. Горький вже не розділяє ідеї революції, а розстріли Миколи Гумільова і царя Павла Олександровича (Горький особисто прохав Леніна не робити цього) розчаровують Горького ще більше. Проте, це вже зовсім інша історія. І вона не стосується ні вулиці Лютеранскьої, ні садиби пані Майкапар.

Довершуючи розповідь про Лютеранську 6, раджу зазирнути у сусідній двір і подивитися зелені будиночки 2 та 4.

Старенькі, з потічками під вікнами, але все ж таки вони ще такі чарівні… і зелені.

20170325_165958

20170325_165748

Ну а ще трохи ближче до Хрещатика і вже зовсім не на Лютеранській чарівні кути відомих будівель. З Хрещатика їх і не побачиш.

 

 

За матеріалами: corrente-1ukrainaincognita, Михайла Кальницькогоinteresniy-kiev.

Аудіо-гід: Барселона епохи Модерну

На сайті izi.travel знайшла дуже цікавий аудіо-гід по модерновій Барселоні.
АУДІО-ГІД: Барселона епохи модерну
Screenshot_3

На сторінці є посилання на скачування додатків. Як на мене, дуже зручно – завантажив те, що необхідно, вештаєшся містом, слухаєш щось новеньке та насолоджуєшся модерном Барселони.

Палац Макайя, Барселона

Palau Macaya

Більше фотокарток чудового палацу

Адреса: Passeig de Sant Joan, 108, Барселона, Іспанія

палаумакау2

Я натрапила на цей чудовий палац раптово. Я б його навіть і не помітила. Взагалі-то,  я його не помітила. Я помітила туристку зі сходу, яка щось фотографувала у парку. Придивилася і побачила цю безмежну красу.
Палац був побудований  архітектором Жузепе Пуч-и-Кадафалк у 1901 році. Цей будинок доволі рання робота майстра, коли він ще працював у стилі модерн. Саме в цей час маестро працює над будинками Casa Amatller, Casa Martí, Casa de les Punxes та Casa Terradas. До речі, саме з Casa Amatller порівнюють Палац Макайя і це не дивно.

На одній з колон автор розмістив зображення велосипедиста. Саме у цей час архітектор працював ще над одним замовленням – Casa Amatller і пересувався між будівництвами за допомогою велосипеда.

20170426_144033.jpg

До речі, а чому саме Палац Макайя? Ні, тут не жили графи чи принци, як і всі інші свої роботи, Пуч-і-Кадафалк заходився робити дім для поважного і багатого пана. Але дім вийшов схожим на стародавній палац, тому згодом і отримав таку назву. До того ж, мені цей “палац” нагадав інший палац – справжній. Палац Женералітету. Про нього я розповідала у своєму відео-блозі.

Під час громадянської війни цей будинок слугував у якості тюрми і, на жаль, деякі елементи декору постраждали.

Наразі, Палац Макайя належить банку La Caixa. Свого часу банк викупив цей д ім, відреставрував його і тіпер проводить у Палаці Макайя виставки та прийоми.

Додатково