ПАРИЖ

Два дні я прожила в романі… дії якого розгортаються в Парижі. В період з 13 сторіччя по 1968 рік.

Я ніколи не цікавилася Парижем чи Францією, але Луврська виставка присвячена Леонардо даВінчі вирішила, що я маю нарешті відвідати Париж.

Після ознайомлення з історією Англії минулого року, я вирішила, що прийшов час взятися за історію Франції, так как історії цих країн щільно пов’язані і щоб краще зрозуміти історію Англії, маю поглибити свої знання з історії Франції (забігаючи вперед, маю сказати, що ознайомившись з історією Франції, розумію, що треба братися за історію Німеччини… з тої самої причини, з якої взялася за історію Франції).

Отож, озброївшись і нформацією з “Історії Франції” і романом “Париж” Едварда Резерфорда я прибула в Париж.

Окрім Ейфелової вежі, Лувра, Сент-Шапель і Нотр-Дам я не знала, куда йти і що дивитись. У нагоді став роман:

Сразу за Маки находился ресторанчик «Мулен де ла Галетт». На самом деле раньше это была одна из двух мельниц, которыми владела предприимчивая семья. Им пришло в голову устроить на первом этаже небольшой танцзал и при нем закусочную. Горожане приходили сюда выпить дешевого вина и насладиться сельским очарованием. Люк постоянно околачивался около этого заведения: пел клиентам песенки, за что они бросали ему монетки.

Через полчаса безрезультатных блужданий Тома вышел на большой плоский участок, с которого открывался вид на весь Париж. Здесь, за высоким деревянным забором, строили огромную базилику Сакре-Кёр.

Во время осады Парижа Тома было семь лет. Он помнил, как на холме стояли большие пушки, как за них сражались, как из Версаля прибыли правительственные войска и расстреляли коммунаров. Его отец старательно держался в стороне от неприятностей – или просто был слишком ленив. Но, как и большинство рабочих, он недолюбливал этот тяжеловесный триумфальный памятник католицизму, который решила воздвигнуть на вершине холма, над всем городом, новая консервативная республика. А вот Тома был зачарован базиликой – не столько ее религиозным смыслом, сколько размахом стройки.

Я не планувала лізти на вежу, мені це було не цікаво і я вважала, що дивитися требя на неї, а не з неї. Але події роману розвернулися таким чином, що один з персонажів став працювати на будівництві цієї вежі і по звершенню будивництва пан Ейфель планував зробити меморіальну табличку з іменами тих працівників, хто проробив на майданчику від початку до самого кінця. І наш герой мав бути одним з тих щасливчиків.

Цей герой забивав клямки у балки, тому для мене кожна защіпка у цій вежі така рідна… Тома Гаскон не існував насправді, я можу повторити це мільйон разів, але це лише нагадування, яке ні до чого не призведе, бо мій мозок вважає, що знає Тома Гаскона, що він знайомий з цією людиною і що дуже його поважає за цілісність, відвагу і неймовірно сильний характер.

У церкві Saint-Louis des Invalides мені було не цікаво, я шукала там могилу Наполеона, але вона знаходилася в іншій каплиці, але коли я виходила, у дверях з’явився чоловік з двома дітками. Я пропустила їх всередину і притримала двері, що дало мені змогу краще роздивитися дітей. Першим тато завів хлопчика років 4-7, в курточці і шортиках з твіду. На ньому не було ані панчох, ані колготок, а на вулиці лютий, +7.

Я знаю, що королівська родина Британції вдягає хлопчиків до певного віку лише у шорти, няких брюк. Можливо, й інші аристократичні родини так роблять.

Тож мій мозок, який все ще жив у “Парижі” твердо вирішив, що це маленький Роланд ден Сінь, майбутьній офіцер французької армії, віконт 🧐.

– А то, что если лифт рухнет в самый низ, то грохоту будет – мало не покажется.

– Ну?

– Люди услышат, позвонят в полицию. Нас арестуют.

– Нас даже пристрелить могут, если все будет так, как ты говоришь.

– Тогда все это не лучшая затея.

– В моем возрасте, – хмыкнул Тома, – о таких вещах можно уже не волноваться.

– Но я-то еще молодой.

– Знаю. Только из-за тебя я тоже не волнуюсь: мне все равно, убьют тебя или нет. Ты лучше не болтай, а держи крепче.

И Тома снова потянулся к тросам.

– Засранец, – буркнул Мишель.

Миновало еще пятнадцать минут, пока Тома подрезал тросы, а подавленный и угрюмый Мишель держал его над шахтой. Наконец они снова оказались на пересадочной площадке. Там они задержались на мгновение, и Тома указал на платформу, темнеющую высоко над их головами:

– Ты видишь днище кабины, которая там висит?

– Кажется, да.

– Так вот, с тех самых пор, как американский месье Отис почти сто лет назад изобрел такие лифты, все они оснащаются автоматическими тормозами. Они не могут упасть.

Корочше кажучи, я дуже і дуже рекомендую цей роман у якості гіда по Парижу.

⭐⭐⭐⭐⭐

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s